Сімейство тушканчикові та його основні представники

Тушканчики — це група гризунів, що пристосувалися до життя у степах, напівпустелях і пустелях південної частини Палеарктики. Їхнє середовище існування відзначається дефіцитом води, різкими добовими коливаннями температури та відносно бідною рослинністю. Саме тому тушканчикові сформували комплекс пристосувань, які допомагають виживати в умовах відкритих просторів і високого хижого тиску. У цьому рефераті розглянуто загальну характеристику сімейства тушканчикових (Dipodidae), їхні ключові ознаки, спосіб життя та екологічну роль, а також описано основних представників: тушканчика-стрибуна, тушканчика сумчастого, карликових форм (п’ятипалого і жирнохвостого), великого тушканчика та малого тушканчика.

Загальна характеристика сімейства тушканчикові (Dipodidae)

Сімейство тушканчикових об’єднує невелику кількість видів гризунів, поширених від Північної та Північно-Східної Африки і Південно-Східної Європи до Передньої Азії, Казахстану, півдня Сибіру, Монголії та Північно-Східного Китаю. Відомо близько 26 видів, які об’єднують у 11 родів. Типові місця існування — відкриті території з розрідженою рослинністю: піщані масиви, глинисті рівнини, кам’янисті ділянки, солончаки, напівзакріплені піски, а подекуди й степи.

За розмірами тушканчики варіюють від дуже дрібних (довжина тіла 4–6 см) до відносно великих (до 26 см). Загальний вигляд більшості видів подібний: велика голова з притупленою мордочкою, довгі закруглені вуха, великі очі, короткий тулуб, дуже малі передні лапки та потужні задні кінцівки, пристосовані до стрибкового руху. Хвіст зазвичай довший за тулуб і часто закінчується контрастним пензликом, який називають “прапором”.

Морфологічні та функціональні пристосування тушканчиків

Тушканчики є прикладом тварин, у яких будова тіла чітко відображає спосіб життя. Великі очі й вуха свідчать про розвиток органів чуття, насамперед слуху та присмеркового зору. Це важливо, оскільки більшість видів активна вночі, коли необхідно швидко знаходити корм і вчасно помічати небезпеку.

Передні лапки короткі, але вони виконують важливі функції. Ними тварина утримує корм, підносить його до рота, а також допомагає під час риття. Основну роботу при розпушуванні ґрунту виконують різці: тушканчики активно використовують їх як “інструмент”, після чого лапами відгортають розпушений матеріал.

Найбільш виразна ознака — задні кінцівки. Вони перетворені на “скакальні” ноги: стопа подовжена, а частина кісток зростається у спільну структуру, що підсилює жорсткість і ефективність відштовхування. У різних видів можуть бути три або п’ять пальців: бічні пальці задніх ніг нерідко ослаблені або відсутні.

Хвіст є не просто продовженням тіла, а важливою “системою стабілізації”. Він допомагає підтримувати рівновагу під час довгих стрибків та особливо при різких поворотах. Пензлик на кінці хвоста (“прапор”) у багатьох видів має контрастне чорно-біле забарвлення й, імовірно, виконує сигнальну роль при внутрішньовидовому спілкуванні.

Спосіб життя: активність, нори та сезонні ритми

Тушканчики — типово нічні тварини. На поверхні вони з’являються після настання темряви, а перед світанком повертаються у нори. Такий режим зменшує ризик перегріву та допомагає уникати багатьох денних хижаків, хоча й уночі небезпека зберігається (наприклад, від сов та лисиць).

Нора тушканчика — це складна інженерна споруда. Вона зазвичай має головний похилий хід, який іде під землею, а також один або кілька запасних (часто “сліпих”) віднорків, що підходять близько до поверхні. Головний вхід на день закупорюється земляною пробкою, яку називають “копієчкою”. За такою пробкою можна відшукати житлову нору: вранці вона ще не встигає висохнути й добре помітна.

У глибині ходу знаходиться житлова камера, яку тушканчик вистилає подрібненими сухими травами. Запасні ходи виконують роль аварійних виходів: якщо нору розкопувати, тварина здатна прорвати тонкий шар ґрунту й вискочити в іншому місці.

Зимовий період тушканчики проводять у глибокій сплячці. Перед заляганням вони готують нору так, щоб максимально знизити втрати тепла та захиститися від холодного повітря. Запасів на зиму, як правило, не роблять, а переживають сезон завдяки фізіологічним механізмам сплячки.

Живлення та роль у природних угрупованнях

Раціон тушканчиків залежить від виду та доступності кормів у конкретному біотопі. Найчастіше вони споживають насіння різних рослин, а також цибулини лілейних та інших степових і пустельних видів. Викопуючи цибулини, тушканчики залишають характерні “копанки”, за якими можна визначати їхню присутність на ділянці. У меню входять і зелені частини рослин, і корені. У деяких видів значну частину раціону становлять комахи та їхні личинки, що особливо важливо в періоди нестачі рослинної їжі.

Екологічне значення тушканчиків досить велике. Вони впливають на структуру ґрунту через риття нір і переміщення мас ґрунту, а також на рослинний покрив, поїдаючи насіння й інші частини рослин. Крім того, тушканчики є важливою кормовою базою для пустельних хижаків. У багатьох районах вони належать до фонових видів, тобто формують значну частку біомаси дрібних тварин.

Основні представники сімейства тушканчикових

Тушканчик-стрибун (Allactaga saltator)

Тушканчик-стрибун має довжину тіла 13–17 см, а хвіст сягає 19–22 см. Забарвлення зазвичай охристо-буре або жовтувато-сіре, що забезпечує маскування на ґрунтах степу та пустель. На хвості добре помітний “прапор”: чорна ділянка відділена від основної частини світлим кільцем, що є видовою ознакою.

Вид населяє степи, а також глинисті, кам’янисті й частково піщані пустелі Казахстану, Узбекистану, Росії, Монголії та Північного Китаю. Цей тушканчик здатен підніматися в гори до 2000 м і вище, що свідчить про відносно широку екологічну пластичність.

Живиться насінням, зеленими частинами та цибулинами рослин, доповнюючи раціон комахами й личинками. У виводку буває 1–7 дитинчат, найчастіше 2–3. Тривалість життя в природі зазвичай не перевищує трьох років.

Тушканчик сумчастий (Sminthopsis laniger)

Тушканчик сумчастий зовні та за способом пересування нагадує справжніх тушканчиків, але є сумчастою твариною Австралії. Він має великі вуха, розвинуті задні лапи та довгий хвіст із кистю. Стрибки можуть досягати майже 2 метрів. Передні кінцівки коротші за задні, проте не настільки редуковані, як у кенгуру; техніка руху більше подібна до заячих стрибків. Важливою деталлю є роздуті ступні у формі подушок, що допомагає рухатися по сипких або кам’янистих поверхнях.

Сумчасті тушканчики мешкають у сухих саванах Східної Австралії та на піщаних і кам’янистих ділянках Центральної Австралійської пустелі. Вони суворо нічні, й через це вивчені недостатньо.

За типом живлення ці тварини переважно комахоїдні, але можуть нападати на дрібних ящірок і гризунів; у неволі здатні живитися м’ясом. Зазвичай народжується близько 7 дитинчат. Сумка розвинена слабо і відкривається назад. Вид настільки рідкісний, що йому загрожує зникнення.

Тушканчик карликовий п’ятипалий (Cardiocranius paradoxus)

Це дуже дрібний тушканчик: довжина тіла 5–6 см, хвоста 7–8 см. Для нього характерна непропорційно велика голова, відносно великі очі (але менші, ніж у типових тушканчиків) та короткі трубчасті вуха. Задні кінцівки п’ятипалі, всі пальці добре розвинені. На ступні є щітка жорсткого волосся по краю, що поліпшує рух на сипких поверхнях і може додатково захищати стопу.

Особливістю є накопичення жиру в підшкірній клітковині хвоста, через що він помітно потовщується в основній і середній частині. Забарвлення спини сірувато-охристе з темнішими тонами, черево чисто біле.

Тримається у щебнистих пустелях із рідкісною рослинністю. Активний уночі, а вдень перебуває в норах. На твердих ґрунтах може селитися в норах інших гризунів (зокрема сибірських тушканчиків), роблячи короткі віднорки. Імовірно, в інших районах живе і в піщаних пустелях, адже в неволі легко риє нори в піску. Живиться насінням ковили та келерії, рідше іншими рослинними частинами й, можливо, комахами. У пошуках корму здатний лазити по стеблах трав і гілках чагарників.

Тушканчик карликовий жирнохвостий (Salpingotus crassicauda)

Це найдрібніші представники сімейства. Описано кілька підвидів, причому частина з них відома лише за поодинокими екземплярами з Афганістану, Пакистану та Гобі. Порівняно добре вивчений жирнохвостий карликовий тушканчик (S. crassicauda).

Довжина тіла становить 4–5 см, хвоста 9–10 см. Вуха трубчасті, близько 5 мм завдовжки. Очі відносно великі. Задні кінцівки трипалі, по краях ступні є щітка жорсткого волосся, що є характерною ознакою піщаних форм. Хвіст вкритий коротким волоссям і часто потовщений у першій третині через жирові відкладення. Забарвлення зверху сірувато-жовте, знизу біле.

Поширений у Південному Прібалхашші, Зайсанській улоговині, Монгольському Алтаї та Гобі. За новітніми даними є фоновим видом у закріпленому піщаному ковиловому степу, рідше зустрічається серед напівзакріплених пісків.

Живиться насінням різних злаків, комахами, зрідка вегетативними частинами рослин. У неволі проявляє агресивність, можливі бійки й навіть канібалізм. Вночі активний, удень перебуває в норах до 3 м завдовжки з віднорками та гніздовою камерою. Вхід закриває піщаною пробкою, виштовхуючи пісок головою зсередини. Самки в кінці травня — червні приносять 2–4 дитинчат. Із першими заморозками залягає в сплячку.

У межах сімейства чітко виділяють дві групи: п’ятипалі й трипалі тушканчики. П’ятипалі види зазвичай мешкають на твердих ґрунтах (глинистих, кам’янистих, солончакових), тоді як трипалі переважно пов’язані з піщаними пустелями та мають щітку на ступнях для руху по піску.

Тушканчик великий (Allactaga major)

Великий тушканчик — помітний представник сімейства з довжиною тіла 19–26 см і хвоста 18–31 см. Пересувається на довгих задніх ногах, задні лапи п’ятипалі. На хвості великий чорно-білий пензлик (“прапор”), який виконує роль балансира та “керма”. Вуха дуже довгі: якщо загнути вперед, вони можуть доходити до кінця морди. На пальцях є шкірясті подушечки, що виконують функцію природних “протекторів”.

Поширений у європейській частині Росії (аж до Московської та Нижньогородської областей), на півдні Західного Сибіру та в Передкавказзі. Заселяє напівпустелі, степи, лісостепи, часто тримається полинових ділянок, глинистих рівнин, солончаків.

Активний уночі та здатний до швидкого стрибкового бігу. Особливо ефективно пересувається на відкритих ділянках, але в густій траві рухається погано, тому навіть у степах обирає розріджену рослинність: пасовища, узбіччя доріг, дюни.

Нора влітку може бути до 3 м завдовжки й опускатися на 1–1,5 м углиб. Має кілька виходів, гніздову камеру та запасні ходи. Вхід часто закривають земляною пробкою (у місцевих її називають також “пупочкою”) і маскують. Якщо нору розкопувати, тушканчик тікає через запасний вихід.

Восени, з настанням заморозків, залягає в сплячку у глибоких зимових норах (до 2–2,5 м). Запасів на зиму не робить.

Живиться висококалорійною їжею: насінням, цибулинами степових тюльпанів, комахами, також зеленою масою рослин. Самка після вагітності близько місяця народжує 2–8 дитинчат, гніздо вистилає сухою травою та м’якими матеріалами.

У господарському відношенні тушканчики можуть місцями шкодити баштанним культурам. Зрідка серед них трапляються особини, хворі на чуму.

Малий тушканчик

Малий тушканчик має довжину тіла 95–115 мм, задньої ступні 48–56 мм. Морда слабо витягнута і трохи приплюснута спереду. Вуха довгі, задні кінцівки п’ятипалі. “Прапор” на хвості добре виражений: основна частина чорна, знизу розділена подовжньою білою смугою, кінчик білий. Перед чорною частиною помітне світле поле. Забарвлення спини коливається від буро-іржавого до світло-піщаного, черево й кінцівки білі.

Поширений у Північному Прикаспії, Нижньому Поволжі, Казахстані, Середній Азії та Закавказзі. Мешкає на солончакових, кам’янистих і глинистих напівпустелях, тримається ділянок із рідкісною пригніченою рослинністю та твердими ґрунтами.

Живиться насінням, цибулинами, кореневищами та зеленими частинами рослин. Нори прості: похилий хід 1–1,5 м, камера гнізда на глибині близько 60 см, вхід на день забивається земляною пробкою. Активний із сутінків до першої половини ночі. Біг швидкий, але повільніший, ніж у великих видів. Розмножується з березня–квітня до кінця літа, у виводку 2–6 дитинчат. У жовтні–листопаді залягає в сплячку, прокидається в березні. Може завдавати збитків, поїдаючи посіяне насіння.

Тушканчикові — це добре пристосована до посушливих умов група гризунів, яка поєднує високу рухливість, нічну активність і складну систему нір як основу виживання. Їхня морфологія тісно пов’язана зі стрибковим способом пересування: потужні задні кінцівки та довгий хвіст забезпечують швидкість, маневреність і стабільність. Важливою рисою є розвиток органів чуття, що допомагає в пошуках їжі та уникненні ворогів у темряві.

Різні представники сімейства демонструють спеціалізацію до певних типів ґрунтів і ландшафтів. П’ятипалі види частіше пов’язані з твердими поверхнями, тоді як трипалі — з пісками і мають щітки на ступнях для ефективного руху. У природних біоценозах тушканчики відіграють помітну роль як ґрунтоутворювачі та як кормова база для хижаків, хоча окремі види можуть бути й господарськи шкідливими через поїдання посівного насіння.

Список використаної літератури

Балацький О. Ф. Охорона навколишнього середовища. К.: Знання, 1977.
Білявський Г. О., Падун М. М., Фурдуй Р. С. Основи загальної екології. К.: Либідь, 1993.
Брайон А. В., Гордецкий А. В., Сытник К. М. Биосфера, экология, охрана природы. К.: Лыбидь, 1992.
Григорьев А. А. Экологические уроки прошлого и современности. Л.: Наука, 1991.
Злобін Ю. А. Основи екології. К.: Лібра, 1998.
Корсак К. В., Плахотнік О. В. Основи екології. К.: МАУП, 2000.
Кучерявий В. П. Екологія. Львів: Світ.
Закон України “Про Червону книгу України”. Відомості Верховної Ради, 2002, №30, ст. 201.