Колись-то давно, не з моєї пам’яті, мабуть, ще й батьків і дідів наших не було на світі, жив собі убогий чоловік з жінкою, а у них був одним-один син, та й той не такий як треба: таке ледащо той одинчик, що господи! Нізащо і за холодну воду не візьметься, а все тільки на печі сидить та просцем пересипається. Уже йому, може, годів з двадцять, а він усе без штанців на печі сидить – ніколи й не злазить; як подадуть їсти, то й їсть, а не подадуть, то й так обходиться… Батько й мати журяться:
– Що нам з тобою, сину, робить? Чужі діти своїм батькам у поміч стають, а ти тільки дурно у нас хліб переводиш! (…)
Порадились батьки та й віддали його у кравці вчитись. От він там побув день зо три та й утік; заліз на піч – знов просцем пересипається.Тоді батьки його віддали до шевця, потім до коваля. Так він і звідтіля втікав. Тоді батько вирішив повести в інше царство – звідти не втече. Пішли вони через темний ліс. Бачать, стоїть обгорілий пеньок.
Батько й каже:
– Притомився я, сяду, одпочину трохи.
От сідає на пеньок та:
– Ох! Як же я втомився! – каже.
Тільки це сказав, аж з того пенька – де не взявся – вилазить такий маленький дідок, сам зморщений, а борода зелена аж по коліна.
– Що тобі,– пита,– чоловіче, треба од мене?
Чоловік здивувався: де воно таке диво взялося? Та й каже йому:
– Хіба я тебе кликав? Одчепись!
– Як же не кликав,– каже дідок,– коли кликав!
– Хто ж ти такий? – пита чоловік.
– Я,– каже дідок,– лісовий цар Ох. Чого ти мене кликав?
– Та цур тобі, я тебе і не думав кликать! – каже чоловік.
– Ні, кликав, ти сказав: Ох!
– Та то я втомився,– каже чоловік,– та й сказав: ох!
– Куди ж ти йдеш? – пита Ох.
– Світ за очі! – каже чоловік.– Веду оцю дитину наймать, може, його чужі люди навчать розуму, бо у себе дома що найму, то й утече.
– Найми,– каже Ох,– у мене, я його навчу. Тільки з такою умовою: як вибуде рік та прийдеш за ним, то коли пізнаєш його – бери, а не впізнаєш – ще рік служитиме у мене!
– Добре,– каже чоловік. (…)
(…) От як повів його Ох, та й повів аж на той світ, під землею, та привів до зеленої хатки, очеретом обтиканої, а в тій хатці усе зелене: і стіни, і лавки зелені, і Охова жінка зелена, і діти, сказано – все, все… А за наймичок у Оха мавки – такі зелені, як рута!.. (…)
(…) – Ну,– каже Ох,– піди ж, наймитку, дровець урубай та наноси.
Наймиток пішов. Чи рубав, чи не рубав, та ліг на дрівця й заснув. Приходить Ох – аж він спить. Він його взяв, звелів наносить дров, положив на дрова зв’язаного наймита, підпалив дрова… Згорів наймит! Ох тоді взяв попілець, по вітру розвіяв, а одна вуглина і випала з того попелу. Ох тоді і сприснув живущою водою, наймит знов став живий, тільки вже моторніший трохи. Ох оп’ять звелів дрова рубать – той знов заснув. Ох підпалив дрова, наймита спалив, попілець по вітру розвіяв, углину сприснув живущою водою –наймит знов ожив і став такий гарний, що нема кращого! От Ох спалив його і втретє, та оп’ять живущою водою сприснув углину – і з того ледачого парубка та став такий моторний та гарний козак, що ні здумать, ні згадать, хіба в казці сказать.
Минув рік, батько прийшов за сином. (…)
(…) Ох взяв виніс мірку проса, висипав – назбігалося до біса півнів!
– Ну, пізнавай,– каже Ох,– де твій син?
Чоловік дивився-дивився – всі півні однакові: один у один – не пізнав.
– Ну,– каже Ох,– йди ж собі, коли не пізнав, ще рік твій син служитиме в мене. (…)
Прийшов батько за сином на другий рік. Ох увів його у кошару, а там барани один в один. Чоловік пізнавав-пізнавав – не пізнав серед них сина, пішов журячись.
Виходить і третій рік. Чоловік йде до Оха. Йде та йде – аж йому назустріч йде дід, увесь, як молоко, білий, і одежа на йому біла.
– Здоров, чоловіче!
– Доброго здоров’я, діду!
– Куди тебе бог несе?
– Йду,– каже,– до Оха виручать сина.
– Як саме?
– Так і так,– каже чоловік. І розказав тому білому дідові, як він Охові оддав у найми свого сина і з якою умовою.
– Е! – каже дід.– Погано, чоловіче, довго він тебе водитиме!
– Та я вже,– каже чоловік,– і сам бачу, що погано, та не знаю, що його й робить тепер у світі… Чи ви, дідусю, не знаєте, як мені мого сина вгадать?
– Знаю! – каже дід.
– Скажіть же й мені, дідусю-голубчику: я за вас цілий вік буду Бога молить! Бо все-таки який він не був, а мій син, своя кров!
– Слухай же,– каже дід.– Як прийдеш до Оха, він тобі випустить голубів, то ти не бери ніякого голуба, тільки бери того, що не їстиме, а сам собі під грушею сидітиме та оскубатиметься: то твій син!
Подякував чоловік дідові і пішов. Приходить до пенька.
– Ох! – каже.
Ох і виліз до його, і повів його у своє лісове царство. От висипав Ох мірку пшениці, наскликав голубів. Назліталось їх така сила, що господи, і все один в один.
– Пізнавай,– каже Ох,– де твій син! Пізнаєш – твій, а не пізнаєш – мій.
От всі голуби їдять пшеницю, а один сидить під грушею, сам собі надувся та оскубається. Чоловік і каже:
– Ось мій син!
– Ну, вгадав! Коли так, то бери.
Взяв, перекинув того голуба – став з його такий гарний парубок, що кращого й на світі немає. Батько зрадів дуже, обнімає його, цілує… Раді обидва!
Йдуть дорогою, батько бідкається: «Я бідний і ти бідний… Служив ти три роки, та нічого не заробив!» А син відповідає:
– Не журіться, тату, все гаразд буде. Глядіть,– каже,– тут полюватимуть за лисицями паничі, то я перекинусь хортом та піймаю лисицю, то паничі мене купуватимуть у вас, то ви мене продайте за триста рублів, тільки продавайте без ретязя, от у нас і гроші будуть, розживемось!
Так і сталося. Паничі купили хорта і пустили на лисиць, а хорт відбіг, перекинувся на парубка і повернувся до батька. А потім він обернувся соколом. Батько продав його мисливцям, що полювали на перепілок, але, як наказував син, без шапочки. Завдяки цьому парубок знову зміг повернутися до батька.
– Ну, тепер ми розжились трохи,– каже батько.
– Постійте, тату, ще буде. Як будемо,– каже,– іти через ярмарок, то я перекинусь конем, а ви мене продавайте: дадуть вам за мене тисячу рублів; тільки продавайте без недоуздка.
От підходять до містечка там, чи що,– аж ярмарок. Син перекинувся конем – і такий кінь, як змій, і приступить страшно! Батько веде того коня за недоуздок, а він так гарцює, копитом землю вибиває! Тут понаходилось купців – торгують.
– Тисячу,– каже,– без недоуздка, то й беріть!
– Та навіщо нам цей недоуздок, ми йому срібну позолочену уздечку зробимо! Дають п’ятсот.
– Ні!
А це підходить циган сліпий на одне око:
– Що тобі, чоловіче, за коня?
– Тисячу без недоуздка.
Почали вони торгуватися. Циган каже:
– Чоловіче добрий! Де ти видав, щоб коня продавали без уздечки? І передать ніяк…
– Як хочеш, а недоуздок мій! – каже чоловік.
– Ну, батю, я тобі п’ять рублів накину,– тільки з недоуздком.
Чоловік подумав: недоуздок яких там три гривни вартий, а циган дає п’ять карбованців. Взяв і оддав. Запили могорич; чоловік пішов, взявши гроші, додому, а циган – на коня та й поїхав. А то не циган, то Ох перекинувся циганом. (…)
(…) – Не втік-таки від моїх рук, вражий син! – каже жінці.
От у обідню пору бере Ох того коня за повід, веде до водопою, до річки. Тільки що привів до річки, а той кінь нахилився пить – та й перекинувся окунем, та й поплив. Ох, недовго думавши, перекинувся і собі щукою та давай ганяться за тим окунем. Так оце що нажене, то окунь одстовбурчить пірця та хвостом повернеться, то щука й не візьме… (…)
(…) Довго ганялись щука за окунем – та ні! А це випливає той окунь на берег – аж там цариця шмаття пере. Окунь перекинувся гранатовим перснем у золотій оправі. Царівна й побачила, та й підняла той перстень з води. Приносить додому, хвалиться:
– Який я, таточку, гарний перстень найшла! (…)
(…) Коли це через якийсь там час доложили царю, що прийшов купець. (А то Ох купцем перекинувся). Цар вийшов:
– Що тобі треба, старичок?
– Так і так: їхав я,– каже Ох,– кораблем по морю, віз у свою землю своєму цареві перстень гранатовий та й упустив той перстень у воду… Чи ніхто з ваших не знайшов?
– Ні,– каже цар,– моя дочка знайшла.
Покликали її. Ох як узявсь її просить, щоб оддала, бо мені, каже, і на світі не жить, як не привезу того персня! Так вона не оддає, та й годі! Тут уже цар уступився:
– Оддай,– каже,– дочко, а то через нас буде нещастя чоловікові, оддай! – А Ох так просить:
– Що хочете, та й беріть у мене, тільки оддайте мені перстень!
– Ну, коли так,– каже царівна,– то щоб ні тобі, ні мені! – та й кинула той перстень на землю…
Той перстень і розсипався пшоном – так і порозкочувалось по усій хаті. А Ох, недовго думавши, перекинувся півнем та давай клювати те пшоно. Клював-клював, все поклював… А одна пшонина закотилася під ноги царівні, він тієї пшонини і не з’їв. Як поклював, та в вікно й вилетів собі геть, та й полетів собі…
А з тієї пшонини перекинувся парубок – і такий гарний, що царівна як побачила, так і закохалася одразу. (…)
(…) Цар довго морщився, що за простого оддає свою дочку, а далі порадився цар, взяли їх поблагословили та подружили, таке весілля справили, що увесь мир скликали. І я там був, мед-вино пив, хоч в роті не було, а по бороді текло – тим вона в мене й побіліла!
Словничок до твору
- Просо – злакова рослина, із зерен якої одержують пшоно.
- Кошара – приміщення для овець.
- Хорт – мисливський собака.
- Ретязь – ланцюг.
- Недоуздок – вуздечка без вудил.
Підготувала Тетяна Дудіна. Копіювання заборонено.