Марко Вовчок (1833–1907) – псевдонім Марії Олександрівни Вілінської, відомої української та російської письменниці, перекладачки, критикині й редакторки. Попри російське походження, вона досконало опанувала українську мову та зробила значний внесок у розвиток української літератури. Її творча спадщина налічує близько двох сотень книг і понад сто перекладів творів світових авторів.
- Походження та дитинство письменниці
- Ранні роки та шлях до літературної слави
- «Вовчкувата» натура та коло відомих шанувальників
- Європейський період: пошук себе і нові знайомства
- Проблема авторства та остаточний перехід до російськомовної прози
- Другий шлюб та останні роки життя
- Творчість Марка Вовчка
- Вшанування пам’яті Марка Вовчка
Походження та дитинство письменниці
Народилася майбутня письменниця 10 (22) грудня 1833 року в збіднілому дворянському маєтку Єкатерининське, що належав до Єлецького повіту Орловської губернії (тепер територія Росії). Сім’я мала змішане коріння: від білоруських, польських і російських предків до литовських. Батько помер, коли Марії виповнилося шість років, а мати вдруге вийшла заміж за колишнього військового, який поводився жорстоко й знущався з усіх членів родини.
Щоб захистити дітей від постійної небезпеки, мати віддала Марію до родичів, а згодом і сама покинула деспотичного чоловіка. Спочатку дівчина жила в Орлі у своєї тітки Катерини Мордовиної, виконуючи роль няньки для її дітей. Згодом мати відправила доньку в приватний пансіон у Харкові, де вона здобувала базову освіту і на канікулах знову поверталася до тітчиного салону. Саме там юна Марія познайомилася з видатними письменниками та фольклористами.
Ранні роки та шлях до літературної слави
У 1850 році 17-річна Марія вийшла заміж за фольклориста Опанаса Марковича, який був на 11 років старший за неї та перебував під наглядом поліції за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Протягом 1851–1858 років подружжя жило в Чернігові, Києві та Немирові (нині – Вінницька область), де Марія зблизька вивчала український побут, фольклор, мову й народні звичаї. Саме ці враження лягли в основу її перших україномовних творів.
У 1857 році в Санкт-Петербурзі вийшла друком дебютна збірка «Народні оповідання», що складалася з 11 прозових творів. Вона миттєво привернула увагу української інтелігенції та здобула популярність у російських літературних колах. Вважається, що псевдонім «Марко Вовчок» вигадав для письменниці її перший видавець Пантелеймон Куліш, хоча сама авторка зізнавалася, що не любила це «прізвисько».
«Вовчкувата» натура та коло відомих шанувальників
Серед сучасників Марія мала репутацію мовчазної та замкнутої людини, тому її порівнювали з «вовчком». Однак ця особливість лише підігрівала до неї цікавість видатних діячів: Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Миколи Некрасова, Івана Тургенєва та Лева Толстого. Тарас Шевченко називав її «зоренькою святою» й присвятив їй вірш «Марку Вовчку».
Куліш настільки захопився Марією, що покинув дружину, але йому так і не вдалося стати для неї «єдиним берегом». Тургенєв характеризував письменницю як «нерозгаданий сфінкс». Подібна увага знаменитостей свідчила про її чарівливість, харизму та особливий талант.
Європейський період: пошук себе і нові знайомства
Переїзд подружжя Вілінської та Марковича до Санкт-Петербурга в 1859 році відкрив для Марії шлях до російської літератури: вона почала публікувати «Рассказы из народного русского быта» й увійшла до кола колишніх кирило-мефодіївців. Однак уже наприкінці 1859-го вона разом із сином вирушила за кордон – до Франції, Німеччини, Швейцарії та Італії, де перебувала до 1867 року. За цей час письменниця розлучилася з Опанасом Марковичем, зав’язала дружні стосунки з ученим-хіміком Дмитром Менделєєвим, композитором Олександром Бородіним, фізіологом Іваном Сєчєновим та познайомилася з Жулем Верном і Олександром Герценом.
Окрім участі в підготовці матеріалів революційної газети «Колокол», що видавалася в еміграції, Марко Вовчок писала казки й оповідання французькою мовою. Вона активно популяризувала українську літературу й культуру серед європейців.
Проблема авторства та остаточний перехід до російськомовної прози
Повернувшись до Петербурга в 1867 році, письменниця приєдналася до гурту видавців журналу «Отечественные записки» – Миколи Некрасова, Михайла Салтикова-Щедріна та Григорія Єлисєєва. До 1872 року вона вела рубрику зарубіжної літератури, друкувала російськомовні твори, перекладала з європейських мов, зокрема 15 романів Жуля Верна. Тоді ж видавала власний журнал, в якому намагалася висвітлювати питання жіночої емансипації.
У 1872 році вибухнув скандал із плагіатом: до перекладів казок Ганса Крістіана Андерсена вона залучила початківців-перекладачок, проте підписала тексти власним ім’ям, навіть не перевіривши їх. Через це 19 літераторів офіційно звинуватили Марка Вовчка в нечесності. Згодом вона покинула Петербург і певний час мешкала в Тверській губернії.
Другий шлюб та останні роки життя
У 1878 році Марія вдруге вийшла заміж за офіцера Михайла Лобача-Жученка, приятеля її сина Богдана. Чоловіка регулярно переводили з одного гарнізону до іншого, тож подружжя змінювало місце проживання по всій Російській імперії. Марко Вовчок писала переважно російською та редагувала журнал «Переводы лучших иностранных писателей».
Померла письменниця 28 липня (10 серпня) 1907 року від раку мозку в Нальчику (нині – Кабардино-Балкарія, РФ). Поховали її на місцевому кладовищі. Дізнавшись про це, Іван Франко зазначив: «Зломала ся велика сила… Закотилася ясна зоря нашого письменства».
Творчість Марка Вовчка
Основна тематика творів Вовчок – доля українського селянства за часів кріпацтва, а особливо – становище жінки-кріпачки, безправної та поневоленої. Найвищого художнього рівня авторка досягає в зображенні психологічних і соціальних конфліктів, що розгортаються навколо таких персонажів.
Серед україномовних творів найвідоміші збірка «Народні оповідання» (1857), повісті «Інститутка», «Кармелюк», «Невільничка», «Дев’ять братів і десята сестриця Галя». Їхній стиль вирізняється майстерністю мови, ліризмом і динамічним сюжетом. Водночас письменниця створювала багато російськомовних оповідань і романів, таких як «Живая душа», «Записки причетника», «Сельская идиллия».
Повість «Маруся» – один із найзагадковіших творів письменниці, адже зберігся лише російськомовний варіант 1871 року. Деякі дослідники припускають, що оригінал могла бути написаний українською, а потім – втрачений чи доопрацьований.
Вшанування пам’яті Марка Вовчка
Іменем Марка Вовчка названо чимало вулиць в Україні – у Києві, Львові, Рівному, Дніпрі, Сумах та інших містах, а також у Нальчику. У 1956 році там, у будинку, де письменниця провела останні роки життя, відкрили музей-бібліотеку її імені (згодом перетворений на будинок-музей).
В Україні діють музеї Марка Вовчка в Немирові (Вінницька область) і Богуславі (Київська область). У 2020 році в Богуславі започаткували щорічний літературний конкурс «Богуславська мініатюра», присвячений Маркові Вовчку. До того ж у 2007 році на державному рівні відзначалося 100 років із дня її смерті.
Твір «Інститутка» входить до шкільної програми з української літератури, а її соціально-побутові й психологічні оповідання довели всьому світу, що українська проза здатна на глибокі теми та європейський рівень.
Марко Вовчок залишається однією з найзагадковіших і водночас найвпливовіших постатей української та російської літератури ХІХ століття. Вона сміливо поєднувала фольклорні мотиви з новаторськими ідеями, досліджувала становище жінки в умовах кріпацтва та загалом сутність людських почуттів в епоху докорінних змін. Її життя було сповнене драматичних поворотів і водночас натхненних зустрічей із провідними митцями Європи. Твори письменниці не лише віддзеркалюють добу, в якій вона жила, а й виходять далеко за її межі, формуючи підвалини для подальшого розвитку української прози.