Іван Драч (1936–2018) – одна з найяскравіших постатей в українській літературі та культурі ХХ століття. Він був не лише поетом, а й перекладачем, кіносценаристом, драматургом, літературним критиком, державним і громадським діячем. Його життєвий шлях сповнений яскравих творчих здобутків, інтелектуальних викликів і вагомих політичних ініціатив.
Пропонуємо ознайомитися з короткою біографією Івана Драча, його доробком та внеском у літературу і культурний простір України.
Початок життєвого шляху
Майбутній поет народився 17 жовтня 1936 року в селі Теліжинці, що нині входить до Білоцерківського району Київської області. Походив з родини працівника радгоспу. Після успішного закінчення Тетіївської середньої школи юний Іван Драч певний час викладав російську мову та літературу в селі Дзвеняче, працював інструктором райкому ЛКСМУ і потім служив у Радянській Армії з 1955 по 1958 роки.
Повернувшись із військової служби, вступив на філологічний факультет Київського гуманітарного університету. Проте «ідеологічна чистота» тогочасної системи обернулася для нього виключенням із вишу через «ворожі настрої». Уже 1959 року Іван Драч став активним учасником літературної студії імені В. Чумака та Клубу Творчої Молоді, де зав’язав дружні контакти з дисидентами й почав писати вірші з критикою радянської влади.
Зрештою, у 1961 році його поновили в університеті на заочній формі навчання, а паралельно він працював у редакції газети «Літературна Україна». Наступного року приєднався до Спілки письменників України. Пізніше, після закінчення сценарних курсів у Москві (1964 р.), до 1974-го працював на кіностудії імені О. Довженка, а згодом – у редакції журналу «Вітчизна».
Взаємини з владою та політична діяльність
У середині 1960-х, під час посилення репресій проти дисидентів, і сам Драч опинився під тиском. У 1966 році йому довелося публічно відмежуватися від націоналістичних поглядів у «відкритому листі», що допомогло покращити його стосунки з офіційною владою. Варто зауважити, що з 1959 до 1990 року він був членом КПРС. Однак із початком Перебудови поет активніше відновив контакти з дисидентськими колами, паралельно продовжуючи журналістську й громадську роботу.
На зламі 1980-х і 1990-х років Іван Драч став одним із засновників Народного Руху України та його головою. У 1990 році його вперше обрали депутатом Верховної Ради УРСР (згодом він неодноразово переобирався). Також він займав керівні посади в товаристві «Україна – Світ», Українській всесвітній координаційній раді, Конгресі української інтелігенції і працював у державних структурах, пов’язаних із інформаційною політикою та євроінтеграцією.
Починаючи з 2014 року, Іван Драч очолював Комітет з присудження премії Президента України «Українська книжка року» та поступово відійшов від активної політики. Помер поет 19 червня 2018 року у лікарні «Феофанія» від важкої хвороби легень. Згідно із заповітом, його поховали біля могили сина Максима в рідному селі Теліжинці.
Творча спадщина Івана Драча
Перший вірш поета – «Ми за мир» – з’явився у 1951 році в районній газеті, коли Іван був лише семикласником. Десять років по тому він опублікував драму-феєрію «Ніж у сонці» в газеті «Літературна Україна». Цей твір відразу привернув до себе увагу критиків, а його автор здобув визнання серед широкої авдиторії.
Збірки Івана Драча – «Соняшник» (1962), «Протуберанці серця» (1965), «Балади буднів» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974), «Київське небо» (1976), «Шабля і хустина» (1981), «Чорнобильська мадонна» (1987), «Храм сонця» (1988) та багато інших – стали класикою української літератури ХХ століття. В його поетиці відчутний космізм, розкішні метафори, гіперболізація та яскрава образність. Одним із наскрізних мотивів творчості Драча є сонцепоклонство, яким пройнято не лише ранні твори, а й післячорнобильську поезію.
Він експериментував із жанрами балад та етюдів, досліджуючи теми національної свідомості, патріотизму, науки та технологій, боротьби світла і темряви. Пізніше Іван Драч писав твори з відтінком іронії та сарказму, часто висловлював розчарування політикою, але водночас наголошував на своїй вірі у народ і його творчий потенціал.
Внесок у кінематограф
Іван Драч створив близько 12 кіносценаріїв, серед яких «Криниця для спраглих», «Пропала грамота», а також фільми-біографії про відомих українських митців – Лесю Українку, Миколу Лисенка та Григорія Сковороду. Його сценарії продемонстрували здатність поєднати поетичне бачення з реаліями кінематографа, що додало українському кіно нових глибин і смислових відтінків.
Нагороди та відзнаки
За життя Іван Драч здобув чимало нагород і премій:
- 1976 р. – Державна премія УРСР імені Т. Г. Шевченка за збірку «Корінь і крона».
- 1983 р. – Державна премія СРСР за збірку «Зелена брама».
- 1991 р. – Премія фонду Антоновичів.
- 1996, 2001, 2011 рр. – Орден князя Ярослава Мудрого V, IV і III ступеня відповідно.
- 2006 р. – Звання Герой України «за самовіддане служіння українському народу».
- 2011 р. – Ювілейна медаль «20 років незалежності України».
Крім того, поет мав у своєму доробку Орден Трудового Червоного Прапора та Орден «Знак Пошани». Ці відзнаки підкреслюють вагомий внесок Драча у літературу, культуру та державне життя України.
Вшанування пам’яті
Сьогодні іменем Івана Драча названо вулиці в Івано-Франківську, Ізмаїлі, Києві та Ковелі. Йому присвячено низку телевізійних фільмів та книжкових досліджень, а окремі його поезії ввійшли до шкільної програми з української літератури.
Його потужна творча спадщина – це унікальний синтез філософських пошуків, любові до рідної землі, віри в науку та незламний дух протесту. Біографія Івана Драча слугує прикладом того, як талант, помножений на активну громадянську позицію, може впливати на розвиток національної культури та державотворчі процеси.
Іван Драч назавжди залишив свій слід в історії української літератури та політики. Його поетичне слово, пронизане метафоричністю й сонячними мотивами, стало справжнім символом епохи шістдесятників. Водночас його громадська позиція та багатолітня діяльність у державній сфері засвідчують, наскільки глибоко поєднані культура і суспільство. Творчість Драча й надалі надихає молоді покоління на власні пошуки світла, правди та краси – тих ідеалів, що поет беззастережно обстоював у своїй поезії та житті.