Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і – народилося. Мама подивилась на нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати, її чоловік з табуном і старшими дітьми зранку подався на озимину попастися та політати над полем і плавнями перед великим відльотом. Гуска лишилася на пізнім своїм осіннім яйці. (…)
(…) Гуска думала: що робити? Летіти з дітьми через три моря і так не легко, а це сьоме, сьогоднішнє, куди? Під крило його не візьмеш і на спину не покладеш – упаде. А тут на дзьобі уже зима, заплава замерзне – що тоді? Зимувати з малим? А вітер, а сніг, а мороз та лід, а лисиці, тхори, куниці, кібчики, приблудні коти, собаки, а мисливці, а їсти що? Пропали. І старій гусці вперше не захотілося жити…
Гуска підняла крило і глянула на свого мізинчика: гусенятко кисло кліпнуло на маму і заснуло.
– Горе мені з тобою, та й годі… (…)
(…) Між очеретом за лугами при озимині з прощального низького сонця вилетів з дітьми чоловік, летів-летів і прилетів. Діти стали чиститись…
Гусенятко визирнуло з-під маминої ноги і побачило тата. А тато побачив його. Він поправив крило і сказав мамі:
– Лети повечеряй…
– Добре, – сказала мама. – Лечу.
– Лети по сірому. По синьому не лети. І не кричи. Над очеретом бери праворуч і вище: за очеретом у засідці вже троє. У того, що від озимини, – трьохзарядка.
Гуска полетіла. По ній кілька разів тарахнули, чи по ній, чи по табуну. Табун сів на гніздів’я. Гусак подивився: старих гусей не було, старі літають знизу. От їм і попало. «А де ж моя?»
Гусак випростав крило, випростав друге, обдивився свої крила ще раз і склав.
Крила були в порядку. Старші діти збились докупи, поховали дзьоби до крил, грілися і поговорювали між собою.
– Як-небудь перелетимо і це море, і друге, і третє, якщо не зіб’ють, – сказав їм гусак і глянув на пізню свою осінню дитину.
З поля від озимини тарахнуло, тричі тарахнуло і від очерету, діти висмикнули голови з крил і подивилися на тата:
– Летіти чи сидіти?
– Сидіть, – сказав їм гусак, хоч серце в самого забилося так, що гусенятко проснулося, вилізло з татових грудей, подивилося в його жовті очі і спитало:
– Чого так стукаєш своїми грудьми?
«Пропала», – подумав гусак, і цієї ж миті повітря зашуміло і, збиваючи волоття очерету, опустилася важко задихана гуска.
– Ой, – сказала вона.
– Ціла?
– Наче… Ой… Що робити?
– Бери дітей і летіть. Я з малим лишимось тут і якось плавом будемо добиратись… (…)
(…) – Не полечу, – і її жовті, як і в тата, очі по краях взялися чорними обідками. – Буду з тобою і малим. А діти полетять з табуном.
– З яким табуном, куди? Глянь – одна молодь. Ти – найстарша. От і лети. Поведеш. З малим ти не виживеш тут. Чула?
– Чула, – сказала гуска. – То що, вже збиратись?
– Збирайтесь. Надходить ніч і мряка. Підіймайтесь у мряці. Крізь мряку вас ніхто не побачить і не дістане.
– А як ти малого не доведеш і сам?
– Не бійся. Ти, головне, бережи табун і дітей…
Серед ночі гуси знялися і полетіли… (…)
(…) Колись веселий, дорогий гусям очерет мовчав тепер над гусаком відчужено і вороже, вороже і темно говорила до когось вода… (…)
(…) Гусак обгорнув крилами гніздо з гусенятком і, відштовхуючись лапами об ворожу заплавну воду, вивів гніздо на струмінь ріки… (…)
(…) На струмені гусакові відлягло від серця, і він вів гніздо, не підштовхуючи його лапами: гніздо несло перед очима в бистру темінь, і гусенятко не могло надивитись на свого зграбного тата. Раде, воно залоскотало язичком собі піднебіння, виказало татові свої криленьчата, вилізло на край гнізда і сказало:
– Тату, я хочу сполоснутися! Я сполоснусь, – і шубовснуло в воду.
Гусак затерп. Ледве втримуючи одним крилом гніздо, другим крилом він підчерпнув з води гусенятко і вкинув його назад у гніздо… (…)
(…) Назустріч, знизу, спроти води, з глибини ночі з’явились вогні і з ними музика… (…)
(…) Вогні наближалися, і ні дощ їх не брав, ні темінь. Гусак оглянувся на береги – берегів не було. Гусак став загрібати лівим крилом, аби подалі від оцих вогнів, розминутися б з ними! Вода під крилом пручалася, хихотіла, і судаки під гніздом клацали зубами. Гусак загріб правим. Праве крило було у нього дужчим… (…)
(…) Вода гнула, шарпала, теребила і праве: гніздо не слухалось, гніздо мчало на вогні, і ось вони вже перед дзьобом, музика, чорна блискуча громадина з темної ночі… (…)
(…) – Плигай! – закричав гусак, і гусенятко випало в воду. Його жовтеньке тільце вискочило в ніч, і сам гусак ледве встиг звестися на крила – перед його носом навалювала чорна рухлива гора.
– Птиця! – закричали з баржі. – Птиця!
Гусак вже було вишугнув над баржею та з переляку зачепився краєм крила за антену, перекрутився і впав на баржу, на вугілля. З рубки його освітили прожектором, а бортом до нього вже добирався якийсь чолов’яга, гусак заборсався, став від вугілля чорним, а чолов’яга закричав до рубки:
– Світи, світи, бо я нічого не бачу! – і навкарачки поліз по вугіллю, обмацуючи його руками й очима. Поруч з гусаком пройшли його руки і цибуляче дихання – чолов’яга поліз до носа баржі. «Пропало мале, і я пропав, – подумав гусак, – щоб то було плисти під берегом, не випливати на середину…»
Баржа дрібно двигтіла проти води і везла гусака назад від ірію, від гусенятка.
Чолов’яга з носа закричав:
– Не знайшов! Нема! Світи менше, очі сліпиш, світи слабіше, бо в воду впаду! – і знову на чотирьох поліз до рубки… (…)
(…) І треба ж було гусакові підвести голову! Він підвів голову, щоб роздивитись, де той розшуканець, чи вже проліз, чи ні, бо в хлюпотінні води і в гуді мотора гусак нічого не чув, як чолов’яга був саме перед ним, впав на коліна і схопив обома руками гусака за шию.
– Єсть! Є! Ось! – і він звівся на ноги в світлі прожектора, тримаючи гусака за шию.
Гусак задихався. І тоді обома крильми, і здоровим крилом, і забитим, зашмалив чолов’ягу по обличчю, що той упав горілиць на вугілля головою до носа баржі, а сам, з перехнябленою, скособоченою шиєю викинув крила, в безнадії зіпертись на них, викинув, простелив і відчув, що крила його несуть і підіймають. Чорний, як ніч, він знову летів, тиснув грудьми темінь, і голова його теліпалась з крила на крило. Тепер: де ж гусенятко, де саме воно вистрибнуло у воду, і де ж та саме вода, і над чим я лечу сам: над водою, полем, очеретами? Гусак закричав, та з придушеного горла той крик був чути лише йому одному. Гусак знизився і залітав колами, довго літав і кричав колами так. Та ось і вона. Вода. Солодка, добра для гусячого малого народу, вода з теплими мілкими затоками, з літніми комариними очеретами, де народилося його гусенятко і він сам… Вона закрутила ним, та ні лапи його, ні крила були вже йому не підвладні, і ця недобра чорна вода несла його всю ніч до світанку, аж доки гусак не вдарився об металеву сітку перед греблею ГЕС.
Гусак знав цю ГЕС з високими заводами по її степових берегах. Пролітали якось з жінкою над заводськими трубами і наковталися диму, що більше тут не літали.
Гусак поворухнув шиєю – у шиї щось хряснуло, але не дуже, і він спробував впірнути. Впірнув, побачив верховодку, дзьобнув одну і другу: верховодки пішли непогано. Гусак випірнув і сперся забитим крилом на воду – крило заболіло, запекло, наче сперся він ним не на воду, а на вогонь. “Пропало крило, – подумав собі гусак і тоскно глянув на верхів’я ріки, де мало бути гусенятко. – Де воно там, і де його шукати, і з якого берега?”
Зімлілими, наче не своїми лапами гусак відштовхнувся і поплив уверх по ріці. Зі шлюзу поволеньки висунувся ніс ще однієї баржі з вугіллям, гусак пірнув і замолотив під водою до берега, наскільки хватило повітря. А коли повітря не стало, і він випірнув, і з баржі закричали: “Птиця!”, – гусак ударив крильми об хвилю, і здоровим крилом, і забитим, й не вірячи собі, полетів, важко, згорблено, орючи дзьобом, але полетів!
З берега, від спорожнілих дач, йшло троє брезентових рибалок. Помітивши гусака, вони підняли спінінги і засвистіли, заататакали на нього, гусак розгубився, заметляв шиєю і впав на воду. Крила його вже не тримали. Одним оком гусак косився на середину ріки на баржу, другим пас рибалок.
Човнів у рибалок не було, вода холодна – не полізеш, зате у їхніх руках були спінінги. І ось біля гусака зачали золотесенько вибухати блешні, рибалки будь-що, а хотіли піймати гусака на блешню. Гусак пірнав, випірнав, ухилявся від блешень і так і сяк, один із рибалок, так той прямо був таки майже снайпер, – його блешня точно упала йому на дзьоб – каюк! – але гусак родився в щасливій сорочці, бо блешня тільки ковзнула по дзьобу і ляпнулась разом із своїми гаками у воду. Тоді гусак зібрав свої крила наче в одне, і вже не бачачи куди і що, а лиш би відірватися від своєї погибелі, темно і тяжко злетів. Услід йому загуділа баржа і плюнув на небо спінінговий снайпер.
Гусак насилу підгрібав під себе повітря і, витріщивши очі, дивився-шукав, де б це його сховатися. На його щастя згори, з верхів’я, засірів лозовистий острівець… (…)
(…) На острівці гусак допався до іржавого лозячого листя і лозячої кори, потім ліг на пісок і став тихо зализувати зболіле крило.
А гусенятко? Рай, та й годі! Як тільки тато крикнув йому – плигай! – і воно вискочило з гнізда в іскристу чорноту, і чорна рухлива громадина боком тернулася в бік гусенятка, і хвиля схопила й потягла його в ніч. Плинучий темний шовк води обгорнув його жовтеньке карапузеньке тільце, одягнув його хвилею, з хвилі і роздягнув, занурив і винурив, пливи собі далі!.. (…)
(…) Яке воно все, коли все воно отаке: все темне! Не видно ні себе, ні тата перед собою, один тільки дощик січе тебе по голівці та пахне якоюсь їжею, але де вона є… З ночі шумить, шумить, мабуть, очерет, жми, гусаченьку, туди, та не дуже бійся, а як тільки що – набирай побільше повітря і – під воду… На березі щось наче говорило. Гусенятко прислухалось – то вітер грався з водою залізним цепом від човна. «Тікати не буду, бо мені не страшно. Раз я нікого не бачу, то й мене ж не бачить ніхто». Гусенятко підпливло до човна, обпливло його, вибрало під його боком затишне місце і прикурнуло. І наснилось йому, що воно вже велике, живе серед гусей, і гуси на нього кричать, і рай його скінчився…(…)
(…) …здрастуй, дурне, та я не дурне, я дике, ну, раз дике, то йди до мене, не бійся, а я сталевар, і троє моїх оцих затурканих турків – сталевари, а жінку Валю свою я з фронту привіз, я в бочку тебе на ніч посаджу біля сарая, щоб тебе часом ніхто не зобидив, бодай тебе мої-наші гуси не били, та не будуть вони мене бити, а може, будуть? та не будуть? а як і не будуть, то все одно не хочу, щоб на тебе багато дивилися, мацали очима, оце подивися, яка в мене шия, ну, чом як не в старого гусака, IЛy-52 таку б шию; погрійте! а чого ж, іди за пазуху, та я замурзане, от дивися, Валю, як воно у мене за пазухою сидить, заснуло, я його і в домну понесу хлопцям показати, ніжкою дрібає, сниться йому, що пливе, дайте йому води, Валю, та виключи той телевізор, а то не засне, ти диви, як воно до тебе притулилося, та хоч би вже до тебе, а то ж до твоїх медалей, до ордена Слави, а щоб ти скисло! так сьогодні ж празник, Жовтневі! тату, віддайте гусенятко нам, нащо воно вам, у вас свої гуси є, так у нас домашні, тобі воно нащо, ти ж так тільки щитаєшся сталеваром – то у тебе сесія одна, то друга, то постройком, то відрядження, то іще щось у чорта-біса… то віддайте нам його, тату! а де ви держати будете його, на балконі? та і діти у вас такі, що замучать його в перший вечір… тоді мені, тату? кому, тобі? та мені, так тобі в армію ж через місяць!
Сизим інеєвим досвітком хтось наче ішов. Гусенятко хотіло виглянути з бочки, але не дострибнуло. Тоді воно спробувало крило, одне і друге, а потім уже обидва і вистрибнуло на бочкове ребро: худий, облізлий, довгий – городом від води по картоплянім бадилищі до гусенятка йшов сірий тато.