Якщо ви цікавитеся видатними українськими письменниками, то рано чи пізно перед вами постане запитання:
Хто такий Анатолій Дімаров?
Пропонуємо коротку біографію Анатолія Дімарова, його непростий життєвий та творчий шлях, а також про найважливіші відзнаки митця.
Походження та ранні роки
Анатолій Дімаров з’явився на світ 17 травня 1922 року на хуторі Гараськи (Гарасюти) у Полтавській області в заможній селянській родині. Перші роки дитинства були щасливими, аж поки влада не почала кампанію розкуркулення. Щоб урятувати дітей, батьки змушені були офіційно розлучитися, а мати змінила синові ім’я та прізвище. Так хлопчик з Гарасюти перетворився на Дімарова.
У 10-річному віці він пережив страшні події Голодомору 1932–1933 років. Як свідчив сам письменник, у ті часи мати часто рятувала родину, випікаючи млинці з цвіту акації. Ці дитячі спогади назавжди закарбувалися у його пам’яті і вплинули на подальшу творчість.
Війна та служба в армії
Після закінчення школи в 1940 році Анатолія мобілізували до лав армії. З перших днів Другої світової війни він воював на Південно-Західному фронті, був тяжко поранений 17 липня 1941 року під Могилевом-Подільським, потрапив на окуповану територію і став командиром партизанського загону. Пізніше, коли радянські війська звільняли Україну від нацистів, Дімарова повторно призвали до армії. За час бойових дій він отримав ще одне поранення та контузію, став інвалідом у молодому віці, однак залишився з орденами та медалями (серед них – «За бойові заслуги» та орден Вітчизняної війни І ступеня).
Початок творчості
Після війни, з 1944 по 1950 роки, письменник працював завідувачем відділу в редакції газети «Радянська Волинь» у Луцьку. Саме тоді, на Волині, й прокинулася його національна свідомість. У 1949 році вийшла друком перша збірка оповідань «Гості з Волині», а невдовзі він став членом Спілки письменників України.
Подальшу освіту Дімаров здобував у Москві, в Літературному інституті імені Максима Горького (1950–1951), а згодом – у Львівському педагогічному інституті (1951–1953). Працював головним редактором у різних видавництвах, а з 1990 року приєднався до Демократичної партії України.
Розквіт літературної кар’єри
Анатолій Дімаров часто наголошував, що черпав натхнення з власного життєвого досвіду. Його називають «літописцем доби», адже у творах письменник змальовував звичайних людей у різних обставинах – не лише високих і шляхетних, а й трагічних чи суперечливих. Головними темами для нього були непрості періоди української історії, особливо XX століття.
Творчий доробок Анатолія Дімарова налічує:
- 6 романів,
- 15 повістей,
- 16 збірок оповідань та етюдів,
- книгу мемуарів «Прожити та розповісти»,
- низку творів для дітей.
Особливе місце посідають його «історії» – сільські, містечкові, міські. Це насичені персонажами твори, де Дімаров майстерно показував психологію людини та національний характер.
Варто згадати драматичну долю деяких романів. Наприклад, «Чорний ворон» (1960) майже 30 років пролежав у шухляді, а з «І будуть люди» (1964) і «Біль і гнів» (1974) цензура свого часу вилучила третину тексту. Повністю відновити романи письменникові вдалося лише після багатьох років зусиль – у 2000-х.
Твори для дітей
Дімаров подарував юним читачам яскраві, дотепні твори: «На коні і під конем», «Блакитна дитина», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Друга планета», «Тирлик», «Для чого людині серце» та інші. Письменник завжди наголошував на важливості сміху та радості, вважаючи, що саме вони допомагають дитині повноцінно пізнавати навколишній світ.
Нагороди та відзнаки
- Державна премія України імені Тараса Шевченка (1982): здобув за другий том роману «Біль і гнів».
- Орден князя Ярослава Мудрого V ступеня (2006): за вагомий внесок у розвиток української літератури.
- Відзнака «Золотий письменник України» (2012).
- Орден Христа Спасителя (2012): нагороджений особисто Патріархом Філаретом.
Варто згадати, що від ордена князя Ярослава Мудрого IV ступеня (2012) митець відмовився, пояснюючи це тим, що, на його думку, письменник не повинен приймати нагороди від влади, яка, як він вважав, шкодить Україні.
Останні роки життя та пам’ять
Останні роки подружжя Дімарових жило на хуторі Мохнач Черкаської області. Письменник пішов із життя 29 червня 2014 року в лікарні «Феофанія», на 93-му році. Поховали його на Байковому кладовищі в Києві.
У листопаді 2016 року, з нагоди вшанування жертв Голодомору, Український інститут національної пам’яті включив ім’я Анатолія Дімарова до проєкту «Незламні» – серед видатних людей, які вижили у 1932–1933 роках і змогли реалізувати себе. У 2023 році в Ірпені вулицю Сім’ї Сосніних перейменували на честь Анатолія Дімарова.
За мотивами його творів «Українська вендета» та «Симон-різьбяр» було знято художні фільми «Українська вендета» (1995) і «Ізгой» (1991), останній із яких відзначили гран-прі на Каннському кінофестивалі. А оповідання «На коні і під конем», «Блакитна дитина», «Для чого людині серце» увійшли до шкільної програми з української літератури.
Підсумовуючи, життєвий шлях Анатолія Дімарова – це історія людини, яка пройшла крізь репресії, Голодомор, війну і цензуру, але залишилася вірною своєму творчому покликанню. Його твори стали відображенням епохи та залишаються важливим джерелом для розуміння української історії й національного характеру.
Порада для читачів: якщо ви хочете глибше познайомитися з творчістю Анатолія Дімарова, зверніть увагу на «Біль і гнів» у повному варіанті та дитячі оповідання – вони чудово розкривають світогляд письменника і будуть цікавими для різної аудиторії.